Translator’s Introduction
The Lemkos region (Ukrainian: ―Лемківщина‖), where Bohdan Ihor Antonych (1909 – 1937) was born, is situated among the Carpathians and consists of gently undulating pastures rising to fir-lined mountains and limestone escarpments. The Lemkos (Ukrainian: ―Лемки‖) were a Ukrainian mountain people whose culture and traditions were rooted in crop cycles and pagan mythology and, in Antonych’s poems, the boundaries between the narrator, the natural world and the music of the poems become blurred within an ecstatic pagan celebration of life. Antonych was only 27 when he died, but he seems to have lived several lives in one lifetime, producing six collections of poetry, reams of prose, an opera libretto, a novella, an unfinished novel, as well as editing a couple of journals.
Although he would have been surrounded by people speaking the Lemkos dialect in his childhood, he attended a Ukrainian language grammar school and, between 1928 and 1933, Lviv University. He wrote in literary Ukrainian, but his work was sprinkled with dialect terms and has a fevered energetic imagery reminiscent of Dylan Thomas. Moss warms ―like cat fur‖, and the nocturnal forest becomes an orchestra playing music that manifests itself as light. He uses many verse forms, ranging from sonnets comprising two quatrains and two tercets, to free verse, and numerous improvised stanza forms.
Antonych’s death deprived Europe of one of the greatest talents of his generation. His work, with its mystic overtones, was ignored by the Soviets. Starting from the mid-1960s, interest in his writing has revived in the Ukrainian diaspora, but he remains relatively unknown. His poetry with its elemental power is a worthy introduction to a great and neglected national literature.
Ротації
Біжать алеї звуків, саджених у гами.
Мов на акорд, упав поверх на поверх.
Греблі жовтих мурів, денний вулиць гамір
від берега по берег, тінь вінків дубових.
Мусує день, мов склянка золотого чаю,
прочищена блакить, ввиш мряки шумовиння.
Йдуть люди жовтих міст, і їхні очі сяють,
хоч смуток вглиб ховають, мов гірке насіння.
Церкви, цукерні, біржі — духові і тілу.
Для зір і для монет. Ждучи рідких окрушин
крихкого щастя, прочуваєм інші цілі.
Мов зонд у рану, розпач грузне в наші душі.
Але за муром джаз і танці лампіонів,
балет балончиків, хор барв, мов хор гобоїв,
і жовті груди велетенських стадіонів
зітхають глухо під бурхливою юрбою.
І стеляться до ніг дими — покірні птахи,
а сонце, мов павук, на мурів скіснім луку
антен червоне павутиння розіп’явши,
мов мертві мухи, ловить і вбиває звуки.
Мистці рослин — тюльпани, дбаючи за форму,
припавши на коліна, барвно й гарно гинуть,
а за законами нам невідомих формул
вирують дні й міста й вирують бормашини.
Дроти тремтять мов нерви. Теплий білий листик,
зоря в конверті, кілька слів і квіт шипшини.
Кружляють, мов пом’яте листя, сни дентисток
над вирвами нудних мелодій бормашини.
Rotation
So the multilevel sounds of the city run through the alley.
Height after height, falling on another as notes in a chord.
The diurnal street clamour, where yellow walls are a levee,
seethes between banks in garlands of oak shadow.
The day compels, with its light, a glass of gold tea,
purged azure and acoustic cloud.
People walk the sepia streets, their eyes gleaming,
though they conceal sorrow within, a bitter seed.
Churches, confectioneries, wagon halts, travel
through the body and spirit and stars fall
to coins in a pocket beyond happiness, some other goal,
despair probes the wound that is our soul.
From over the wall we hear jazz, the dance of lanterns,
and gas canisters, a choir of colours and oboes,
in the yellow breasts of vast stadiums,
the deafening sigh of the crowd, its human storms.
A ceiling of smoke levitates up my legs, the compliant birds fly,
the sun, a spider casts its arc of light askance on the wall,
the spider web’s crimson antennae crucify
dead insects, the sounds they catch and kill.
Plants are artists, tulips attentive to form,
fall to their knees and beautifully, colourfully perish,
in accord with scientific formulae, unknown
dental probes of days and towns all excavate us.
Trembling nerves of wire, the warm white sheet
is a star in an envelope with some words and dog rose petals
as withered leaves, the dreams of dentists twist
above cavities and turgid melodies of dental drills.
Схрещення
Об хмару хмара, мов об дошку дошка,
ударить глухо, й небо затріщить.
З лопати хмари сиплються дощі,
немов пісок дзвінкий.
В зелену ложку
листка бере калина дощ, мов юшку,
і п’є, і п’є, мов струмінь щастя жданий,
мов бризки сім’я, мов росу цілющу,
відкривши ягід гроно полум’яне,
як віяло червонопере гроно,
аж рветься дощ, як втятий посторонок,
і вітер звільнений вирує колом.
До чорних уст припавши спрагло,
мов палиця, у смерч скрутився й коле
обличчя наші, наче розкіш нагла.
Вузли долонь — у ритміці кохання
ключі музичні, й ти — ляклива ланя.
Не в біблії, не на троянднім ложі,
пий бурю плідну і цілющу.
Може,
землі замало навіть для кохання,
хіба зрівнятись з бурею всією!
Гей, відходить буря, проспівавши лунко,
лиш грім із громом, мов змія з змією,
ще раз сплелись в останнім поцілунку.
Не знаючи, віддаш себе всією.
Так що ж,
ні, не ламай долонь, ні рож.
Crossing
Cloud against cloud, the clatter of boards
deafening strike and sky crackle,
tipped from a shovel,
as sand’s whispered chime off metal.
Guelder rose bears rain,
soup in a leaf’s green spoon,
drinks and drinks its stream, some long yearned for happiness,
like a family of splashes and the dew’s kiss
opening the burning cluster of its berries.
How the red tendril cluster sways,
the rain tenses taut rope,
the liberated gale rages in its circle.
Thirst seizes black desiccated lips,
the torn off branch rotates in the vortex and bliss
grasps our round faces.
Our palms are written in the rhythm of love and keys of music.
You are the frightened fallow deer I seek,
not as in the Bible on a bed of roses
no, drink this fruitful storm, its kiss,
perhaps
the earth is too small even for adoration,
even as our all is become the storm!
Oh the tempest comes with its plainsong,
thunder and thunder, as serpents inter plaiting
our kiss woven
as, unknowingly, you give of yourself all
so, no
do not pull your hand away from mine,
snap the rose on its stem.
Знак Дуба
За греблею трьох днів і трьох ночей, де вир закляклий,
безодня зелені в півсоннім півбутті безкрая.
Прив’язані до пнів, попутані вітри й бог ляку столиций,
хитрий бог, що все нове обличчя має.
Приземні блискавиці-змії сковзають пнями
слизькими від роси, що молоком холоне в склицю.
Ніч марнотратна нищить надмір форм, як зайві плями,
лиш дуб, мов скнара, береже монет зелених листя.
Зоря на промінь сперлась, мов на кий, стоїть над яром,
де борсуком у лігві зло сховалось і притихло.
Чадять урочища мокравин, цвіль кадить рудим пожаром,
а ніч, як чорний буйвол, в рогах місяць — шерсті віхоть.
Безумна безліч форм. Багатство, що призначене для мар,
а ввиш пустеля неба — людський ляк і захват, мертве світло,
лиш дуб, рослинний лев, над лісом, гордий і скупий монарх,
підводить вранці сонця жезл над марнотратним світом.
The Sign of the Oak
Beyond the dam of three days and three nights where the numbed vortex
of unplumbed green was half conscious, endless...
fettered to tree stumps, the harnessed winds, the god of terror,
centuries old and cunning, has an utterly new face.
Creepers, moist earthly lightning, snake through dead trees,
slippery with dew milky and chill.
Night banally erodes outlines into mere blemishes;
only the oak squats amidst its green currencies.
The star balances on its ray, as on a cane above the ravine
where the badger conceals its taciturn malice,
the marsh ceremonially incenses, the air with spores golden
as night, a black boar, tusked with moon, a pelt vegetable and coarse.
The incapacity of countless forms, the wealth ordained for the dark,
above wilderness of sky, human fear and ecstasy, the dead light,
only the oak proud and leonine, a stout monarch,
guides the sun to this vain world, a sceptre lording it.
Концерт З Меркурія
Як віко скриню, ніч прикрила муравлисько міста,
в долинах забуття ростуть гіркі мигдалі сну.
На голови міщан злітають зорі, наче листя,
у скорчах болю і багатства людський вир заснув.
Бур’ян дахів, співуче зілля, міцний кущ — антени.
На ніч сплітаються коханці, мов гарячий хміль.
Червоні раки ламп повзуть по меблях і по стінах,
холоне тіло в сні, душа гниє й сріблиться цвіль.
Руда коханка в теплім ліжку і зоря в портфелі,
старі перини, мокрі рожі і черва з книжок.
В радіостанції натхненний спікер накладає
на ночі грамофон холодний місяця кружок.
A Concert from Mercury
Night lowers its lid on the ant’s nest of the town,
bitter almonds of dream grow among valleys of forgetfulness,
stars, leaf shoals spin above the human
whirlpool, now dreaming wealth and agonies,
antennae sprout strong on roofs, a herb that sings in the wind,
as lovers interweave, hop vines in summer,
rooms red lobsters of street light slither around,
the body cools in dreams, where the soul dies, fungus daubs it silver.
My russet lover lays in her warm bed, with a star in her case
old feathers, wet roses and book worms. On a radio station
the announcer picks up the moon’s disc and plays
visible music on night’s cold gramophone.
Коропи
Співають коропи, і крають води леза,
дахи, мов віка скринь, підносить вітер,
і проповідь говорить окуням береза.
Це все недійсне, навіть неймовірне,
цьому не вірте!
Та дійсне те, що бачив я уранці
там, де ріка коріння миє гаю,
коли вітри, мов пристрасні коханці,
до купелі дівчата роздягають
The Carp
The carp sing, razoring the water.
The wind lifts roofs like the lids of chests.
The birch reads a sermon to the perch.
This is all unreal and implausible,
Don’t believe it.
But what I saw this morning was real enough.
Where the river washes the roots of the forest,
The wind was an ardent lover who undressed
The girls to bathe, to be baptised and kissed.
Міф
Неначе в книгах праарійських
підкова, човен і стріла.
В діброві сяє срібне військо,
шумлять санскритськії слова.
Русяві й стрункочолі йдуть племена,
і їхні друзі — кінь та корабель.
Горять на небі ясних зір знамена,
мов перехрест окрилених шабель.
Myth
As if in some pre Aryan book,
Horse shoes, boats and arrows,
Armour glittering in the wood.
The murmur of Sanskrit words.
Blonde and slender, the tribesmen come,
Accustomed to ships and horses.
Above the auspicious stars burn,
A flight of sabres cruciform.
Bohdan Ihor Antonych (1909-37) took the folklore language and traditions of the Lemke region, which was part of Poland between the first and second world wars, and transplanted them into literary Ukrainian. He was born in the village of Novytsia where his father was a parish priest and took a Slavic studies degree at Lviv university. He worked as an editor to finance his literary career and died of pneumonia having produced a remarkable volume of poetry in a short lifetime. The ecstatic tone and dazzling imagery of his poetry seem effortless. However Ukraine's occupation led to the neglect of this author who arguably surpasses any of his East European contemporaries in terms of the quality, scope and humanity of his work.
Steve Komarnyckyj’s literary translations and poems have appeared in Vsesvit magazine (Ukraine’s most influential literary journal), The North, the Echo Room, Envoi, the Los Angeles Review and Modern Poetry in Translation. His first book of poetry in translation, The Rasberry’s Eyelash, a selection of one of the most powerful poets in any language, Pavlo Tychyna, was published by Poetry Salzburg in December 2011. The book was described as a “revelation” by Sean Street, poet and Radio 4 broadcaster. His selection of Ihor Pavlyuk’s translated poetry, A Flight over the Black Sea, was published by Waterloo Press in 2014 and won an English PEN award. He and his partner Susie run Kalyna Language Press, a publisher and agency which among other things strives to bring neglected Ukrainian and minority language authors to a wider audience.